Але є одна проблема: ми досі не сприймаємо це як окрему індустрію. Коли в Україні говорять про експорт, зазвичай мають на увазі ІТ-аутсорс або продуктові компанії. GovTech майже не звучить у цьому контексті. Хоча по факту Україна вже створила не один продукт, а цілий набір рішень і підходів, які можуть бути конкурентними на міжнародному рівні — від державних платформ до приватних сервісів на їх основі.
Тобто питання сьогодні не в тому, чи є потенціал. Питання в тому, як перетворити цей досвід на системний експорт — і зробити GovTech повноцінною індустрією, а не набором окремих успішних кейсів.
Україна вже має GovTech-продукти
За останні роки в Україні фактично сформувалась повноцінна екосистема цифрових рішень — не як окремі ініціативи, а як системний шар взаємодії між державою, бізнесом і громадянами. Є державні продукти, які стали базовою інфраструктурою.
«Дія» — це вже не просто застосунок, а цифровий інтерфейс держави. Понад 20 мільйонів користувачів, десятки сервісів, повний цикл взаємодії — від документів до відкриття бізнесу. Важливо, що це не точковий продукт, а платформа, яка постійно розширюється і масштабується.
Prozorro — ще один приклад, який вийшов за межі України. Система публічних закупівель стала одним із найвідоміших кейсів цифрової прозорості у світі, отримала міжнародні нагороди і використовується як модель для інших країн. Це вже не локальне рішення — це стандарт.
Є цілий шар сервісів на базі відкритих даних.
Opendatabot, YouControl та інші подібні продукти створили нову категорію: сервіси, які не замінюють державу, а роблять її зрозумілішою і доступнішою. Вони будують додану вартість поверх державної інфраструктури — через аналітику, автоматизацію, зручний доступ до інформації.
І це не одиничні приклади. Таких продуктів десятки — у різних сферах: бізнес, нерухомість, транспорт, фінанси. Окремий напрямок — приватні ініціативи на стику держави і користувача. Це агрегатори, інтерфейси, сервіси доступу до складних систем — тобто рішення, які не створюють нові державні послуги, а роблять існуючі зрозумілими. Саме в цій логіці був створений Egov.in.ua у 2020 році: як спосіб об’єднати розрізнені сервіси в одному місці і спростити доступ до них.
Цей підхід виявився універсальним — і його вдалося масштабувати в інші країни, зокрема у Францію через igov.fr.
Це важливий момент: українські GovTech-рішення вже довели, що вони не прив’язані лише до локального контексту. Вони можуть адаптуватися до різних систем. І головне — це вже не експерименти. Це працюючі, перевірені рішення, які:
- витримують реальне навантаження
- використовуються мільйонами людей
- інтегровані в повсякденні процеси
Фактично Україна вже має не просто набір продуктів, а повноцінну модель цифрової держави. Поки що не упаковану як індустрію — але вже готову до цього.
Чому це може працювати за кордоном
Головна помилка — думати, що український GovTech прив’язаний до локального контексту. Насправді він прив’язаний до типу проблем, а ці проблеми — однакові майже в усіх країнах.
За даними Єврокомісії, навіть у країнах ЄС із високим рівнем цифровізації значна частина державних послуг залишається складною для користувача: сервіси існують, але потребують кількох кроків, переходів між сайтами або розуміння внутрішньої структури держави. У середньому користувачеві доводиться взаємодіяти з кількома системами для вирішення однієї задачі — наприклад, відкриття бізнесу чи отримання соціальної послуги.
У США ця проблема має іншу форму: там високий рівень цифровізації, але низький рівень уніфікації. За різними оцінками, тисячі державних сервісів існують паралельно, але користувач не отримує єдиного досвіду взаємодії. Це створює запит не на нові системи, а на рішення, які можуть їх об’єднати.
І саме тут з’являється ринок. Бо більшість держав уже інвестували мільярди у створення цифрової інфраструктури. Але наступний етап — не будівництво, а оптимізація. Не створити ще один портал, а зробити так, щоб існуючі сервіси працювали як єдине ціле. Український підхід добре відповідає саме на цей запит. Його логіка — не перебудовувати систему, а працювати поверх неї:
- об’єднувати сервіси в одному інтерфейсі
- скорочувати кількість кроків для користувача
- прибирати зайву складність без зміни ядра системи
Це значно простіше для впровадження, ніж повноцінна державна реформа. І саме тому такі рішення легше масштабуються. Фактично мова йде про окремий сегмент ринку — GovTech як «інтерфейсний шар» держави. І в цьому сегменті Україна вже має практичний досвід:
- як працювати з фрагментованими системами
- як швидко створювати зручні інтерфейси
- як будувати сервіси поверх open data
Саме ця здатність не створювати нове, а впорядковувати існуюче — і є головною експортною цінністю. Бо у світі зараз не дефіцит технологій. Є дефіцит простих і зрозумілих рішень.
Чому це ще не стало індустрією
Попри наявність продуктів, кейсів і реального досвіду, GovTech в Україні поки що не масштабується як експортний напрям. І проблема тут не в якості рішень — а в тому, як вони представлені і підтримуються.
Є кілька системних причин.
По-перше, відсутність чіткого позиціонування.
Україна досі не артикулює себе як GovTech-гравця на глобальному ринку. Ми говоримо про сильний ІТ-сектор, про аутсорс, про стартапи — але майже не говоримо про цифрову державу як продукт. Хоча в реальності Україна вже має унікальну комбінацію: державні сервіси, open data-екосистему і приватні рішення, які працюють разом. Без цього позиціонування зовнішній ринок просто не бачить нас у цій ролі.
По-друге, відсутність системної підтримки експорту.
ІТ-галузь в Україні розвивалась роками за підтримки індустріальних асоціацій, експортних офісів, міжнародних програм. Для GovTech такої інфраструктури фактично не існує. Немає окремих програм, які допомагають виводити такі рішення на зовнішні ринки, немає інституцій, що представляють цей сегмент на міжнародному рівні. У результаті кожен проєкт змушений самостійно проходити той шлях, який можна було б зробити системним.
По-третє, слабка «упаковка» рішень.
Багато українських продуктів створювались як відповідь на конкретні локальні задачі — і так само сприймаються. Вони не оформлені як універсальні моделі, які можна адаптувати до іншої країни. Наприклад, замість того, щоб пропонувати «платформу для доступу до державних сервісів», часто пропонується конкретне рішення «для України». Для міжнародного ринку це різні речі: перше — масштабоване, друге — ні.
По-четверте, відсутність системних пілотів за кордоном.
У GovTech майже ніколи не працює модель «одразу продати масштабне рішення державі». Більшість країн починають із невеликих тестових проектів — на рівні міста, регіону або окремого сервісу. Саме через пілоти з’являється довіра і розуміння, як адаптувати рішення до локального контексту. В Україні такі кейси є, але вони поодинокі і не підтримані системно.
І ще один важливий момент — фрагментованість самого ринку всередині країни.
Є сильні державні продукти, є окремі приватні сервіси, є ініціативи на базі відкритих даних. Але між ними немає спільної рамки, яка б об’єднувала їх у єдину індустрію. Це виглядає як набір успішних кейсів, а не як сектор економіки.
Що робити далі
Щоб GovTech став повноцінною експортною індустрією, недостатньо окремих успішних кейсів. Потрібна системна робота — як з боку держави, так і з боку ринку. І тут важливі не декларації, а конкретні кроки.
Визнати GovTech окремим напрямом
Сьогодні GovTech розчинений між ІТ, державними сервісами і стартап-екосистемою. Через це він не має власної стратегії розвитку. Перший крок — зафіксувати, що це окрема індустрія зі своєю специфікою: довгі цикли продажів, робота з державами як клієнтами, необхідність адаптації під локальні системи. Без цього неможливо будувати політику підтримки або системно виходити на зовнішні ринки.
Упакувати українські кейси як продукти, а не історії успіху
Сьогодні «Дія», Prozorro чи сервіси на базі відкритих даних сприймаються як внутрішні досягнення. Але для зовнішнього ринку це мають бути зрозумілі пропозиції. Наприклад, не «ми зробили Дію», а «ось модель цифрової ідентифікації і доступу до послуг». Не «у нас є Prozorro», а «ось система прозорих закупівель, яку можна адаптувати» Це означає документацію, стандартизацію, модульність — щоб рішення можна було переносити в інший контекст без повної перебудови.
Запускати міжнародні пілоти як основний інструмент входу
У GovTech майже не працюють великі угоди «з нуля». Держави рідко готові одразу впроваджувати нові системи на національному рівні. Але вони готові тестувати. Тому пілоти — це ключ: окреме місто, конкретний сервіс, обмежена аудиторія. Саме через такі проєкти з’являється довіра, розуміння локальних особливостей і можливість масштабування. Без системної роботи з пілотами експорт GovTech практично неможливий.
Залучити приватний сектор як драйвер
Держава створює інфраструктуру, але більшість інновацій виникає на її основі — в приватних командах. Це вже видно на прикладі open data-сервісів або агрегаторів: вони швидше реагують на потреби, простіше тестують рішення і краще працюють із користувацьким досвідом. Тому GovTech як індустрія не може бути виключно державною. Це має бути модель співпраці, де держава відкриває можливості, а бізнес їх масштабує.
Створити системну експортну підтримку
ІТ-галузь в Україні виросла не лише завдяки ринку, а й завдяки інфраструктурі підтримки: асоціаціям, програмам просування, участі в міжнародних подіях. GovTech потребує того самого:
- представлення України як GovTech-гравця на міжнародних майданчиках
- програм підтримки виходу на ринки ЄС і США
- створення партнерств із державами та інституціями
Без цього кожен проєкт буде змушений рухатися самостійно — і масштабування залишиться поодинокими випадками.
GovTech сьогодні — це вже не про внутрішню цифровізацію держави. Це про новий глобальний ринок, який тільки формується — і правила в ньому ще не зафіксовані. Саме тому зараз є вікно можливостей. Україна заходить у цей ринок не з позиції ресурсів чи масштабу. У цьому ми об’єктивно поступаємося великим економікам. Але у нас є інша перевага — досвід, який складно відтворити. Досвід швидких рішень. Досвід роботи в умовах невизначеності. Досвід створення сервісів, які реально використовуються, а не просто існують. Це те, що формує цінність.
Але сам по собі досвід нічого не дає, якщо він не перетворюється на продукт. Тому ключове питання — не чи може Україна бути гравцем на глобальному GovTech-ринку.
Питання в тому, чи зможемо ми перейти від окремих кейсів до системи:
— від рішень до моделей
— від ініціатив до індустрії
— від локального успіху до масштабування
Бо у світі виграють не ті, хто першим щось створив. Виграють ті, хто зміг це масштабувати — і зробити стандартом. І саме на цьому етапі зараз знаходиться Україна.
